Перейти до основного вмісту

Пограбування



Звістка про те, що цієї ночі пограбували Сільмаг, облетіла Степанівку блискавично. До восьмої ранку перед магазином зібралось кілька баб, щоб оглянути все довкола, та поділитися з присутніми своїми версіями того, що сталося.
Не гаючи часу, продавщиця - Катерина Коваленчиха, розставляла по місцях розкиданий товар, прикидаючи, що б його й собі взяти, раз випала така нагода. Не довго думаючи, відрізала кусень халви, за звичкою поклала на терези – кіло, триста п’ятдесят. Замотала в газету, та поклала під прилавок де вже лежали чотири пачки печива «Привіт», і сукня жовта в червоний горох. 
Дільничний, старший лейтенант Свиридюк, прибув без чверті дев’ять на мотоциклі і з добрячим перегаром.
- Ти що, зовсім намахана! – закричав на Коваленчиху, - тут же сліди! Геть звідси!
Залишивши Катерину стерегти пограбований магазин, Свиридюк пішов у контору дзвонити в район.
Ще з вулиці почув стукіт. Виявилось, у кабінеті парторга хлопці з майстерні виламували двері.
- Падло, ключа вчора десь загубив, - повідомив господар кабінету, - а ти по ділам, чи так?
- В райвідділ подзвонити – магазин же пограбували.
- Гриша, я тебе дуже прошу, з усією серйозністю. Цих алкашів треба провчить. Оце як не посадиш цю падлюку – чарки з тобою більше не вип’ю!
*  *  *
Повернувся Свиридюк до магазину хвилин за десять – а Коваленчихи вже нема.
- Де вона, твою мать! – гаркнув бабам, які все ще не розходились, чекаючи невідомо чого.
- Так, пішла ж свиням давать!
Свиридюк зупинився в нерішучості, аж тут побачив, як з-за рогу вийшов колишній колгоспний механік, а зараз заслужений пенсіонер Василь Опанасович Дьогтяр.
- Панасович, - кивнув рукою, - іди сюди!
Поки той наближався, дістав тремтячою рукою цигарку.
- О, Гриша, дай закурить – попросив Дьогтяр не дійшовши до дільничного метрів десять.
- Панасович, партійне заданіє, стій тут, нікого близько не підпускай до магазину…
- Гриша, - не дав закінчити Опанасович, - Миколина корова, мої буряки, позавчора …
- Панасович, давай не сьогодні! Зараз приїде опергрупа з району, стій тут, нікого не підпускай, а я зматаюсь хвилин на десять по дєлам!
*  *  *
У Свиридюка на цей час було єдине і дуже важливе для нього діло - похмелитися. Вчора стався перебор. Сина колгоспного головбуха три дні як забрали в армію, той і запросив дільничного зайти, випити «по чарці». Пам’ятає, як підійшли ще хлопці, пам’ятає, як горілка скінчилась, а далі – провал. Як розійшлися, як доїхав додому – хоч убий!
Зупинився біля двору Степана Даниленка – єдиної точки на село. де можна було розжитися самогоном. Свого часу, Свиридюк, виконуючи план, накрив всіх хто гнав самогон, залишивши одного – Даниленка. По-перше, яке ж село без самогону, а по-друге, з дружиною Степана – Галиною, Гриша Свиридюк навчався в одному класі.
- Галько, налий! - переступивши порога наказав дільничний.
 Почепивши кашкета на вішалку, сів до столу.
- Здоров був, Грицько серед ночі, - сплеснула в долоні Галька, - я ж тобі ще вчора сказала, що тільки заколотила. Ти ж сам все перевірив.
- К-к-коли?
- Та ти що, нічого не пам’ятаєш? Ми вже спати полягли, як тебе чорти приперли!
У запамороченій вчорашнім голові Свиридюка, почали виникати уривки спогадів. Дійсно, добивався в хату до Даниленків, потім виринули якісь сині двері з навісним замком, в які чомусь гамселив кулаком…
*  *  *
Значить до Коваленчихи! Та з магазину казьонку тягає. Тільки переступив поріг веранди, як назустріч з хати вийшла господиня з ящиком горілки в руках. Від несподіванки Катерина випустила дорогоцінну ношу. Горілка з розбитих пляшок бризнула в усі боки, розлилась по підлозі.
- А, бодай тобі! – вилаявся Свиридюк, витираючи рукавом краплі горілки з обличчя.
- Григорович, це не те, що ти по-подумав, - мовила Коваленчиха, - це я ку-купила!
- Так, Катерино, давай чесно і откровєнно - що вкрали в магазині!?
- Сукню в горох, халву, - почала було перераховувати продавщиця, та побачивши скептичний погляд обляпаного з ніг до голови горілкою дільничного, замовкла.
- А ще ящик горілки, так?
- Хрін з тобою, Григорович, нічого не вкрали.
- А якщо без протоколу?
- Дві пляшки «Столичної».
*  *  *
- Гриша, прибігала Галька з контори, сказала, шо звонили з району, шо твої не приїдуть, у них машина поламалася, - повідомив Дьогтяр, - ти Миколі за корову скажи…
Свиридюк ще раз обійшов магазин. На дверях підсобки вже висів новий замок, скрізь розкидані ящики, коробки, бита цегла, уламки арматури. А що то у траві блищить? Невже!? Такого дільничний зовсім не чекав.     
*  *  *
- Товариші, на цьому закінчимо. Решта – в процесі роботи, - промовив парторг, як тільки до кабінету ввійшов Свиридюк, відчинивши відремонтовані двері з новим замком.
Троє молодих людей, здавалось, лише цього й чекали, залишивши парторга й дільничного наодинці.
- Так ти з магазином шось накопав? – спитав парторг.
- Накопав.
- Розказуй.
- Васильович, шо розказувать? Ти, розказуй, на хріна ти магазин ограбив?
- Гриша, ти шо, не похмелився сьогодні?
Замість відповіді Свиридюк вийняв з кишені почорнілого від часу ключа з сталевим брелком, на якому вигравірувано серп і молот, та поклав його на стіл.
Натомість парторг вийняв з кишені новий, блискучий ключ, подав його дільничному:
- Примкни.
Поки Свиридюк замикав двері, на столі з’явились півпляшки коньяку, дві чарки, тарілка з нарізаними салом і цибулею.
- Тобі, Гриша, не участковим, а слєдоватєлєм, по особо важним дєлам – засміявся парторг дожовуючи сало.
Свиридюк розумів, що ніякого «діла» бути не може. Навіть якщо він доповість своєму начальству все, як було, йому ж самому буде гірше. Подумати тільки - голова парткому колгоспу «Шлях до комунізму» вкрав у магазині літру горілки. Ограблєніє вєка, бля… У Васильовича - авторитет, "діло" в будь-якому випадку прикриють, а сам Свиридюк втратить прихильне ставлення такого впливового чоловіка.
- Васильович, ти хоч поясни, для чого? - заливши в себе другу чарку, спитав дільничний.
- Понімаєш, їду учора ввечері з району, підібрав молодичку до Дмитрівки. Така, я тобі скажу, то шо нада. І з переду і ззаду. Розговорилися, бачу, вона наче не протів. Заїхав у посадки, тут, перед селом. Я і так, і сяк, а вона - не в яку. Не дає, хоч ти лусни! Чуствую - нада допінг, а в машині, як на зло, нефіга. Я, вроді посцять, а сам у село. Кругом темно, пів-дванадцятої ночі. До Даниленчихи – це ж у другому кінці села, а тут – магазин. Кусок арматури попався під руку, я їм замок і скрутив. Літру, Гриша, лі-і-ітру всього взяв!
- Та, я знаю.
- Вранці хотів віднести гроші Коваленчисі. І за горілку, і за замок. Аж тут кинувся - ключа нема, потім одне за одним…
- Не стоїть тобі уже рипаться. Коваленчиха претензій не має. А що ж з молодицею?
- О, Гриша, кайф! Випили по стопійсят – і пішло-поїхало! У посадках двічі, і ще раз перед Дмитрівкою! У три ночі додому попав! Ох і молодиця, такої давно не порав! А ти, Гриша, придумай якусь одмазку. А з мене – поляна.
- Васильович, та вже все в порядку. Поляна – само собою, і ще одна прозьба.
- Гриша, для тебе – що хоч!
- Познаком з молодицею.
- З дмитрівською? Да хоч січас!
Через півгодини парторгівський ГАЗ-69, здійнявши куряву, промчав по селу.
- Куди це він? – спитав Дьогтяр сусіда Миколу, проводжаючи поглядом машину.
- Тепер, мабуть, дмитрівський магазин грабувати.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис

Приборкання людини

Хтось має сумнів, що людина - дитя природи? Питання риторичне. Природа створила людину, у ній людина жила, еволюціонувала, поки їй не набрид природний бардак, і вона вирішила створити свій. Не так щоб ні з того, ні з сього, просто всі передумови для цього настали. І тут почалося. Адже, як не крути, нові порядки давалися не легко по дуже простій причині - перефразувавши стару істину: можна вивести людину з природи, а природу з людини - ніколи. Яку задачу ставила природа перед людиною? Та, точно таку, як і перед кожною живою істотою - розмножатися. І все! А що ж хотіла людина сама від себе і свого оточення, покинувши "батьківську хату"? Не будемо заглиблюватися у сиву давнину, все одно про неї нам нічого не відомо. Одне можна сказати точно - людина намагалася створити для себе комфортне середовище. Процес досягнення цієї мети втілився у Декалозі - десятьох заповідях Божих. Відчуваєте різницю - у природи була лише одна заповідь, а у суспільства - десять! Маючи згадані заповіді,

Шуба в рибі

Як тільки не називають популярну нині страву: «Оселедець в шубі», «Оселедець під шубою»; або, без конкретики - «Риба в шубі», «Риба під шубою»; або просто - «Шуба».  Пам'ятаю, на початку її популярності у наших краях, на якомусь застіллі, зачерпнув ложкою з тарілки незвичну страву - впіймалась лише «шуба», а сама риба залишилася на дні, яку слідом підхопив сусід по столу. В підсумку задовольнилися: один - шубою, інший - рибою, так і не оцінивши старання господині. Саме тоді подумалось: на біса всі складові викладати шарами, адже зайшовши в організм, вони там все одно перемішаються? А скільки часу витрачається на таке шарування? Чи не простіше всі інгредієнти перемішати, як у звичайному салаті? Втрачається естетичний вигляд? Ну і що, вам на страву дивитися чи їсти її? Скажете: гарну на вигляд страву і їсти приємно? А я вам відповім -  якщо страва смачна їстимуть незалежно від її вигляду.  Візьмемо для прикладу «Олів'є». Ніхто ж не викладає його шарами - «Ковбасою під шубою». Нав