Пограбування

Звістка про те, що цієї ночі пограбували Сільмаг, облетіла Степанівку блискавично. До восьмої ранку перед магазином зібралось кілька баб, щоб оглянути все довкола, та поділитися з присутніми своїми версіями того, що сталося.

Не гаючи часу, продавщиця - Катерина Коваленчиха, розставляла по місцях розкиданий товар, прикидаючи, що б його й собі взяти, раз випала така нагода. Не довго думаючи, відрізала кусень халви, за звичкою поклала на терези – кіло, триста п’ятдесят. Замотала в газету, та поклала під прилавок де вже лежали чотири пачки печива «Привіт», і сукня жовта в червоний горох. 

Дільничний, старший лейтенант Свиридюк, прибув без чверті дев’ять на мотоциклі і з добрячим перегаром.

- Ти що, зовсім намахана! – закричав на Коваленчиху, - тут же сліди! Геть звідси!

Залишивши Катерину стерегти пограбований магазин, Свиридюк пішов у контору дзвонити в район.

Ще з вулиці почув стукіт. Виявилось, у кабінеті парторга хлопці з майстерні виламували двері.

- Падло, ключа вчора десь загубив, - повідомив господар кабінету, - а ти по ділам, чи так?

- В райвідділ подзвонити – магазин же пограбували.

- Гриша, я тебе дуже прошу, з усією серйозністю. Цих алкашів треба провчить. Оце як не посадиш цю падлюку – чарки з тобою більше не вип’ю!

*  *  *

Повернувся Свиридюк до магазину хвилин за десять – а Коваленчихи вже нема.

- Де вона, твою мать! – гаркнув бабам, які все ще не розходились, чекаючи невідомо чого.

- Так, пішла ж свиням давать!

Свиридюк зупинився в нерішучості, аж тут побачив, як з-за рогу вийшов колишній колгоспний механік, а зараз заслужений пенсіонер Василь Опанасович Дьогтяр.

- Панасович, - кивнув рукою, - іди сюди!

Поки той наближався, дістав тремтячою рукою цигарку.

- О, Гриша, дай закурить – попросив Дьогтяр не дійшовши до дільничного метрів десять.

- Панасович, партійне заданіє, стій тут, нікого близько не підпускай до магазину…

- Гриша, - не дав закінчити Опанасович, - Миколина корова, мої буряки, позавчора …

- Панасович, давай не сьогодні! Зараз приїде опергрупа з району, стій тут, нікого не підпускай, а я зматаюсь хвилин на десять по дєлам!

*  *  *

У Свиридюка на цей час було єдине і дуже важливе для нього діло - похмелитися. Вчора стався перебор. Сина колгоспного головбуха три дні як забрали в армію, той і запросив дільничного зайти, випити «по чарці». Пам’ятає, як підійшли ще хлопці, пам’ятає, як горілка скінчилась, а далі – провал. Як розійшлися, як доїхав додому – хоч убий!

Зупинився біля двору Степана Даниленка – єдиної точки на село. де можна було розжитися самогоном. Свого часу, Свиридюк, виконуючи план, накрив всіх хто гнав самогон, залишивши одного – Даниленка. По-перше, яке ж село без самогону, а по-друге, з дружиною Степана – Галиною, Гриша Свиридюк навчався в одному класі.

- Галько, налий! - переступивши порога наказав дільничний.

 Почепивши кашкета на вішалку, сів до столу.

- Здоров був, Грицько серед ночі, - сплеснула в долоні Галька, - я ж тобі ще вчора сказала, що тільки заколотила. Ти ж сам все перевірив.

- К-к-коли?

- Та ти що, нічого не пам’ятаєш? Ми вже спати полягли, як тебе чорти приперли!

У запамороченій вчорашнім голові Свиридюка, почали виникати уривки спогадів. Дійсно, добивався в хату до Даниленків, потім виринули якісь сині двері з навісним замком, в які чомусь гамселив кулаком…

*  *  *

Значить до Коваленчихи! Та з магазину казьонку тягає. Тільки переступив поріг веранди, як назустріч з хати вийшла господиня з ящиком горілки в руках. Від несподіванки Катерина випустила дорогоцінну ношу. Горілка з розбитих пляшок бризнула в усі боки, розлилась по підлозі.

- А, бодай тобі! – вилаявся Свиридюк, витираючи рукавом краплі горілки з обличчя.

- Григорович, це не те, що ти по-подумав, - мовила Коваленчиха, - це я ку-купила!

- Так, Катерино, давай чесно і откровєнно - що вкрали в магазині!?

- Сукню в горох, халву, - почала було перераховувати продавщиця, та побачивши скептичний погляд обляпаного з ніг до голови горілкою дільничного, замовкла.

- А ще ящик горілки, так?

- Хрін з тобою, Григорович, нічого не вкрали.

- А якщо без протоколу?

- Дві пляшки «Столичної».

*  *  *

- Гриша, прибігала Галька з контори, сказала, шо звонили з району, шо твої не приїдуть, у них машина поламалася, - повідомив Дьогтяр, - ти Миколі за корову скажи…

Свиридюк ще раз обійшов магазин. На дверях підсобки вже висів новий замок, скрізь розкидані ящики, коробки, бита цегла, уламки арматури. А що то у траві блищить? Невже!? Такого дільничний зовсім не чекав.     

*  *  *

- Товариші, на цьому закінчимо. Решта – в процесі роботи, - промовив парторг, як тільки до кабінету ввійшов Свиридюк, відчинивши відремонтовані двері з новим замком.

Троє молодих людей, здавалось, лише цього й чекали, залишивши парторга й дільничного наодинці.

- Так ти з магазином шось накопав? – спитав парторг.

- Накопав.

- Розказуй.

- Васильович, шо розказувать? Ти, розказуй, на хріна ти магазин ограбив?

- Гриша, ти шо, не похмелився сьогодні?

Замість відповіді Свиридюк вийняв з кишені почорнілого від часу ключа з сталевим брелком, на якому вигравірувано серп і молот, та поклав його на стіл.

Натомість парторг вийняв з кишені новий, блискучий ключ, подав його дільничному:

- Примкни.

Поки Свиридюк замикав двері, на столі з’явились півпляшки коньяку, дві чарки, тарілка з нарізаними салом і цибулею.

- Тобі, Гриша, не участковим, а слєдоватєлєм, по особо важним дєлам – засміявся парторг дожовуючи сало.

Свиридюк розумів, що ніякого «діла» бути не може. Навіть якщо він доповість своєму начальству все, як було, йому ж самому буде гірше. Подумати тільки - голова парткому колгоспу «Шлях до комунізму» вкрав у магазині літру горілки. Ограблєніє вєка, бля… У Васильовича - авторитет, "діло" в будь-якому випадку прикриють, а сам Свиридюк втратить прихильне ставлення такого впливового чоловіка.

- Васильович, ти хоч поясни, для чого? - заливши в себе другу чарку, спитав дільничний.

- Понімаєш, їду учора ввечері з району, підібрав молодичку до Дмитрівки. Така, я тобі скажу, то шо нада. І з переду і ззаду. Розговорилися, бачу, вона наче не протів. Заїхав у посадки, тут, перед селом. Я і так, і сяк, а вона - не в яку. Не дає, хоч ти лусни! Чуствую - нада допінг, а в машині, як на зло, нефіга. Я, вроді посцять, а сам у село. Кругом темно, пів-дванадцятої ночі. До Даниленчихи – це ж у другому кінці села, а тут – магазин. Кусок арматури попався під руку, я їм замок і скрутив. Літру, Гриша, лі-і-ітру всього взяв!

- Та, я знаю.

- Вранці хотів віднести гроші Коваленчисі. І за горілку, і за замок. Аж тут кинувся - ключа нема, потім одне за одним…

- Не стоїть тобі уже рипаться. Коваленчиха претензій не має. А що ж з молодицею?

- О, Гриша, кайф! Випили по стопійсят – і пішло-поїхало! У посадках двічі, і ще раз перед Дмитрівкою! У три ночі додому попав! Ох і молодиця, такої давно не порав! А ти, Гриша, придумай якусь одмазку. А з мене – поляна.

- Васильович, та вже все в порядку. Поляна – само собою, і ще одна прозьба.

- Гриша, для тебе – що хоч!

- Познаком з молодицею.

- З дмитрівською? Да хоч січас!

Через півгодини парторгівський ГАЗ-69, здійнявши куряву, промчав по селу.

- Куди це він? – спитав Дьогтяр сусіда Миколу, проводжаючи поглядом машину.

- Тепер, мабуть, дмитрівський магазин грабувати.