Перейти до основного вмісту

Путін



В 1966-67 роках службу я проходив у Стройбаті,  під Ленінградом. Хто не знає, чи забув, в 1967 році у СРСР святкували 50-річчя Жовтневої революції. Лелінград, як «колиска революції», готувався до святкування з великим розмахом. Нас – дармову робочу силу – ганяли з об’єкту на об’єкт весь 66-й і до самого свята – 7 листопада 67-го. Незважаючи на це, життя було цікавим, не порівняти з перебуванням за парканом в частині. На будовах відчувалась хоч і не повна, але все таки свобода.
На початку 67-го нас перекинули на Маріїнську лікарню. Там будували два нових корпуси і ще в двох вели капітальний ремонт. Пробули ми там аж до осені. З початком літніх канікул на будівництво почали забігати місцеві пацани. Хоча будівельний майданчик був огороджений, та пацани завжди знайдуть де пролізти. Їх особливо не ганяли, хіба, що начальство. А нам солдатам, вони багато в чому допомагали: листа рідним вкинути (в частині всі листи перевірялись), харчів прикупити, та й, що там приховувати, вина чи одеколону…
Пацани, в основному, нормальні, лише один з них був якийсь не товариський, чи що. Звали його Моль. Важко пояснити, наче був тихий, скромний, а з під тишка робив різні пакості. Залишиш сушити одяг: у чоботи піску насипле, у гімнастерці ґудзик відірве, у декого з хлопців гроші пропадали. Прямих доказів не було, та коли збереш пацанів і спитаєш: «хто зірочку від пілотки відірвав?», по дітях у 10-15 років винуватця видно – приховувати емоції ще не навчились. Моль відірвав, видно по ньому, а як докажеш? По кишенях полазиш – нема. Ну що він, дурний зовсім? Десь приховав, а по дорозі додому підбере.
У самому кінці серпня нам оголосили, що сьогодні ми останній день працюємо на лікарні. Вирішили відмітити цю подію – зібрали все що хто мав з грошей, та й послали перед обідом пацанів за випивкою. Так сталося, що того дня найстаршим серед них був Моль. До гастроному хвилин 10, та пацани ні в обід, ні після обід так і не з’явились.
Ввечері, виїжджаючи з території лікарні бачимо – стоїть на узбіччі Моль, посміхається і розводить руками. Дехто з хлопців був готовий вискочити і віддубасити цю паскудну Моль, та добре, що вчасно утримали, бо «губа».
До речі, на будівництві Маріїнської лікарні у мене пропав годинник «Победа» - батько свого подарував з нагоди закінчення школи. Думаю, робота Молі.
А оце на днях онук на комп’ютері щось шукав, і відкрив картинки. Дивлюся – на одній з них він!
- Чекай, це ж Моль! 
- Діду, яка моль, це Путін.
- Та ти що! Не хріна собі! Точно – підписано «Путін  у дитинстві»! Та це він – Моль! Такою ж падлюкою і залишився! Якби тоді знав, що так станеться – відірвав би йому вухо.
- Чом?
- Тому, що безвухих президентів не буває!               

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Ковчег у камені

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...