Перейти до основного вмісту

Путін



В 1966-67 роках службу я проходив у Стройбаті,  під Ленінградом. Хто не знає, чи забув, в 1967 році у СРСР святкували 50-річчя Жовтневої революції. Лелінград, як «колиска революції», готувався до святкування з великим розмахом. Нас – дармову робочу силу – ганяли з об’єкту на об’єкт весь 66-й і до самого свята – 7 листопада 67-го. Незважаючи на це, життя було цікавим, не порівняти з перебуванням за парканом в частині. На будовах відчувалась хоч і не повна, але все таки свобода.
На початку 67-го нас перекинули на Маріїнську лікарню. Там будували два нових корпуси і ще в двох вели капітальний ремонт. Пробули ми там аж до осені. З початком літніх канікул на будівництво почали забігати місцеві пацани. Хоча будівельний майданчик був огороджений, та пацани завжди знайдуть де пролізти. Їх особливо не ганяли, хіба, що начальство. А нам солдатам, вони багато в чому допомагали: листа рідним вкинути (в частині всі листи перевірялись), харчів прикупити, та й, що там приховувати, вина чи одеколону…
Пацани, в основному, нормальні, лише один з них був якийсь не товариський, чи що. Звали його Моль. Важко пояснити, наче був тихий, скромний, а з під тишка робив різні пакості. Залишиш сушити одяг: у чоботи піску насипле, у гімнастерці ґудзик відірве, у декого з хлопців гроші пропадали. Прямих доказів не було, та коли збереш пацанів і спитаєш: «хто зірочку від пілотки відірвав?», по дітях у 10-15 років винуватця видно – приховувати емоції ще не навчились. Моль відірвав, видно по ньому, а як докажеш? По кишенях полазиш – нема. Ну що він, дурний зовсім? Десь приховав, а по дорозі додому підбере.
У самому кінці серпня нам оголосили, що сьогодні ми останній день працюємо на лікарні. Вирішили відмітити цю подію – зібрали все що хто мав з грошей, та й послали перед обідом пацанів за випивкою. Так сталося, що того дня найстаршим серед них був Моль. До гастроному хвилин 10, та пацани ні в обід, ні після обід так і не з’явились.
Ввечері, виїжджаючи з території лікарні бачимо – стоїть на узбіччі Моль, посміхається і розводить руками. Дехто з хлопців був готовий вискочити і віддубасити цю паскудну Моль, та добре, що вчасно утримали, бо «губа».
До речі, на будівництві Маріїнської лікарні у мене пропав годинник «Победа» - батько свого подарував з нагоди закінчення школи. Думаю, робота Молі.
А оце на днях онук на комп’ютері щось шукав, і відкрив картинки. Дивлюся – на одній з них він!
- Чекай, це ж Моль! 
- Діду, яка моль, це Путін.
- Та ти що! Не хріна собі! Точно – підписано «Путін  у дитинстві»! Та це він – Моль! Такою ж падлюкою і залишився! Якби тоді знав, що так станеться – відірвав би йому вухо.
- Чом?
- Тому, що безвухих президентів не буває!               

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Школі - гаплик

Не школі в цілому, як структурі з передачі знань з покоління в покоління, а школі зокрема, з її будівлями, опаленням, ремонтами, директором, завучами і педколективом, зі «здайте гроші на штори», «до дошки піде…», «а голову ти не забув?»... Цій школі, точно – гаплик. Як і більшість гапликів, цей гаплик також підкрався непомітно. З появою сучасних засобів комунікації, школа перестає бути єдиним місцем, де відбувається передача знань. Незабутня Катерина Кузьмівна ще у кінці 1960-х попереджала: «вдома не бешкетуйте, а вчіть уроки – я по телевізору все бачу». Я сам, як і більшість моїх однокласників, кілька днів вдома вечері до телевізора не підходили, а дехто, навіть показував телевізору зошити з виконаним домашнім завданням. Трохи згодом дійшло, що тодішня техніка ще не здатна на дистанційне навчання. На відміну від сучасної. Саме з її можливостями, останнім часом з перемінним успіхом тривали спроби невеликих гапличків. Проте, початок сучасному гаплику поклав COVID-19, який в основних рис...

Школі - гаплик 2

Перша серія не пройшла не поміченою, а навпаки, викликала ряд питань і зауважень. Тож, щоб детальніше окреслити ситуацію з сучасною школою, пропоную переглянути другу серію, в якій жодних висновків робити не буду. Лише інформація для роздумів, або погляд стороннього. Частенько задумуюсь над тим, чому мене до цих пір цікавить школа? В кінці-кінців, дійшов висновку - це через те, що вона, зараза, свого часу завдала мені таку психологічну травму, яка залишилась на все життя. І це при тому, що я не був серед гірших учнів, скоріше навпаки. А якою ж має бути травма у тих, що не навпаки?  Ранками, за ногу стягуючи мене з ліжка, мати повторювала: «ось виростеш, будеш згадувати шкільні роки, як кращі роки у своєму житті». Ні, не згадую такого, не були вони кращими, хоч убий. Що ж там відбувається у тій школі, що вона так травмує дітей? По суті, нічого складного, передача – прийом інформації між суб’єктами процесу.  І все, більше нічого. Точно так само, як іде передача і прийом радіосиг...

Фарширована риба (не рецепт приготування)

Не знаю, що там воно вийде з НУШ (нова українська школа), а з СУШ (стара українська школа) повиходило невідомо що. НУШ говорить, що з СУШ виходить фарширована риба:   «Сьогодні у нас дві проблеми в навчанні. Перша – це перевантаженість предметами. Однозначно такого обсягу не може бути. І друга проблема – те, що ми даємо суто навчальний матеріал. Випускник нашої української школи не вміє застосувати набуті знання в житті. Він, як фарширована риба, розумієте? Нібито і риба, але не плаває». І дійсно - не плаває. Переконуєшся в цьому, коли знаходишся у соціально-мережному середовищі. Так і хочеться спитати «Чому вас у школі вчили?» А, так, знаю - Теорема Піфагора, Закон Бойля — Маріотта, клімат Венесуели… З останнім, воно зрозуміло – пережитки минулого.  У совку за «залізною завісою» Венесуелу можна було побачити лише у «Клубі кіноподорожей». Сьогодні, ж кому цікава Венесуела, може поїхати та наочно переконатися, який там клімат, а кому Венесуела, як кажуть, і нахрін не потрі...