Путін

В 1966-67 роках службу я проходив у Стройбаті,  під Ленінградом. Хто не знає, чи забув, в 1967 році у СРСР святкували 50-річчя Жовтневої революції. Лелінград, як «колиска революції», готувався до святкування з великим розмахом. Нас – дармову робочу силу – ганяли з об’єкту на об’єкт весь 66-й і до самого свята – 7 листопада 67-го. Незважаючи на це, життя було цікавим, не порівняти з перебуванням за парканом в частині. На будовах відчувалась хоч і не повна, але все таки свобода.

На початку 67-го нас перекинули на Маріїнську лікарню. Там будували два нових корпуси і ще в двох вели капітальний ремонт. Пробули ми там аж до осені. З початком літніх канікул на будівництво почали забігати місцеві пацани. Хоча будівельний майданчик був огороджений, та пацани завжди знайдуть де пролізти. Їх особливо не ганяли, хіба, що начальство. А нам солдатам, вони багато в чому допомагали: листа рідним вкинути (в частині всі листи перевірялись), харчів прикупити, та й, що там приховувати, вина чи одеколону…

Пацани, в основному, нормальні, лише один з них був якийсь не товариський, чи що. Звали його Моль. Важко пояснити, наче був тихий, скромний, а з під тишка робив різні пакості. Залишиш сушити одяг: у чоботи піску насипле, у гімнастерці ґудзик відірве, у декого з хлопців гроші пропадали. Прямих доказів не було, та коли збереш пацанів і спитаєш: «хто зірочку від пілотки відірвав?», по дітях у 10-15 років винуватця видно – приховувати емоції ще не навчились. Моль відірвав, видно по ньому, а як докажеш? По кишенях полазиш – нема. Ну що він, дурний зовсім? Десь приховав, а по дорозі додому підбере.

У самому кінці серпня нам оголосили, що сьогодні ми останній день працюємо на лікарні. Вирішили відмітити цю подію – зібрали все що хто мав з грошей, та й послали перед обідом пацанів за випивкою. Так сталося, що того дня найстаршим серед них був Моль. До гастроному хвилин 10, та пацани ні в обід, ні після обід так і не з’явились.

Ввечері, виїжджаючи з території лікарні бачимо – стоїть на узбіччі Моль, посміхається і розводить руками. Дехто з хлопців був готовий вискочити і віддубасити цю паскудну Моль, та добре, що вчасно утримали, бо «губа».

До речі, на будівництві Маріїнської лікарні у мене пропав годинник «Победа» - батько свого подарував з нагоди закінчення школи. Думаю, робота Молі.

А оце на днях онук на комп’ютері щось шукав, і відкрив картинки. Дивлюся – на одній з них він!

- Чекай, це ж Моль! 

- Діду, яка моль, це Путін.

- Та ти що! Не хріна собі! Точно – підписано «Путін  у дитинстві»! Та це він – Моль! Такою ж падлюкою і залишився! Якби тоді знав, що так станеться – відірвав би йому вухо.

- Чом?

- Тому, що безвухих президентів не буває!