Sashkon

(уривок із хронік Глибокої Цивілізації) Світ нагорі мертвий. Колись, дуже давно, там були океани, дерева, вітер. Там жили істоти, які називали себе людьми. Вони ходили босоніж по траві, сміялися під дощем, дивилися на зірки, не знаючи, що ті — вогні їхньої долі. Але коли Сонце роздулося, поглинуло Меркурій, випалило Венеру і злизало атмосферу Землі, люди вже були готові. Вони спустилися під землю. Ми — їхні нащадки. І ми вже не люди в їхньому сенсі. Ми стали іншими. Глибоко під колишніми континентами лежать Міста-Камені. Кожне — як метелик у коконі. Вони живляться геотермальним теплом, циркулюють воду в замкнених колах, створюють кисень у фотобіореакторах, вирощують їжу в грибних садах. Біолюмінесцентні стіни світять м’яко, наче згадка про Сонце. Ми більше не потребуємо зірок. Інтелект людства зберігається в Хроносховищах — великих архівах пам’яті, де думки і спогади записані в кварцових матрицях. Діти вчаться говорити не словами, а світлом і ритмом — ми розуміємо одне одного глиб...

Наш завод, як не крути, ливарний. Сталь, чавун, бронза, алюміній — що скажеш, те й виллють. Робота звична, колектив нормальний, кожен своє знає. І тут — бах, приходить замовлення на якусь деталь, що, чесно кажучи, литтям її зробити — ну взагалі нереально. Та ще й після того обробка така, що хоч бери та плач. Технологи посиділи, почесали потилиці, покрутили креслення і кажуть: ну його, не будемо брати. Ага, щас. Начальство тільки очима блимає — замовлення зверху, державне, не можна. І всі такі серйозні, мовляв, «ви не розумієте, це важливо». Ну, подумали ще трохи — і рішили: зробимо не литтям, а фрезеруванням. У нас хоч і невеликі ці дільниці — фрезерна, токарна, шліфувальна — але щось там крутиться. Правда, в основному для себе. А тут таке замовлення. Назвали ту штуку просто — деталь N17. І запросили на допомогу фрезерувальника зі стажем — Івана Григоровича Гомоляку. Старий вовк, усе життя з металом. Принесли йому креслення, він покрутив, повертів, щось там собі під ніс пробурмотів...